Як навчити дитину самостійно прокидатися в школу

Як навчити дитину самостійно прокидатися в школу

Кожна мама просто мріє про те, щоб її дитина могла самостійно прокидатися, щоб зібратися в школу. Адже для багатьох батьків, пробудження дітей — це ціла історія, яка, часом, тягне за собою масу негативу — скандали, крики, зіпсований настрій… Але ж можна всього цього уникнути і спробувати привчити дитину вставати самостійно. Потрібно лише виробити правильну тактику і набратися терпіння.
Своїм цінним досвідом поділилася ведуча постійної колонки в журналі «Домашнє вогнище» Віра Дорофєєва.

Коли подруга підсунула мені книжку Юлії Гіппенрейтер «Спілкуватися з дитиною. Як?», я перебувала в стані: «А можна, я не буду більше нічого читати, а просто цією книжкою дам йому по голові?!» Моєму синові було дев’ять років, я прочитала безліч різної педагогічної літератури, але це ніяк не відбилося на результаті. У тому сенсі, що дитина роз’їжджав на мені, звісивши свої довжелезні ноги, і зовсім не збирався оце все: відповідальність, самостійність, бажання вчитися. «Торг, ниття, інфантилізм, і незрозуміло, коли все це закінчиться» – ось наш девіз. Ще одного тексту про те, як бути ідеальною матір’ю, мені взагалі не хотілося. Вони мені нічим не допомагали, а тільки доводили мою повну неспроможність. Загалом, я не стала нічого читати.

Але одного разу зимовим вечором книжка потрапила мені на очі, і я подумала: «Треба повернути її». І, раз вже доведеться повертати, прочитала. Це було знову про правильних і мудрих матерів і про мене – несвідомо квочку. Тому я хмикнула і пішла спати. Тим більше, що вранці треба було рано вставати, а на той момент в моєму житті не було нічого більш важкого, ніж необхідність щоранку прокидатися в темряві, будити дитину і вести її до школи. Це був щоденний ранковий скандал.

Я — сова. Мені дуже важко підняти себе в сім ранку і при цьому не перегризти горло першому, хто опиниться на моєму шляху до кавоварки.
Уявіть собі, як мені будити дитину, яка ниє, ховається в ковдрі, складає температуру, хворий живіт і нашестя інопланетян — лише б не вилазити з ліжка. Коли я заходила до нього в одинадцятий раз, а до виходу з будинку залишалося хвилин десять, я перетворювалася на дракона і, пробігаючи повз дзеркала, лякалася свого відображення. З криками, стусанами і злопыханием я витягувала сина з ліжка і запихала в нього кукурудзяні пластівці. Тихо ненавидячи один одного, ми виходили з дому — так починався кожен день. Словом, пекло.

Але ось одного разу, вже засинаючи в “передчутті” чергового жахливого ранку, я раптом побачила ідилічний напівсон: двоє дітей, хлопчик і дівчинка, вже одягнені, приходять розбудити мене, щоб я приготувала їм сніданок і проводила в школу. Я навіть прокинулася від реалістичності такої картини. Звідки вона взялася в моїй голові? Ах, ну звичайно! З цієї книжки Юлії Гіппенрейтер. Вона там розповідала історію з життя своїх друзів, що живуть на Кольському півострові. Двоє дітей: 5 років і 3 роки, рано вранці будить брат сестру, вони одягаються, підходять до сплячим батькам і говорять: “Мама, тато, ми пішли в садок”. І йдуть. Завіса.

“Да ладно! — посміхнулася тоді я. — Моєму вже майже десять! Сам? Немає. Дурниця”. А заодно я згадала, що в книжці написано, ніби для того, щоб дитина навчився сам вставати вранці, потрібно повністю перекласти на нього відповідальність за наслідки того, що він не встав. Що потрібно не боятися двійок і прогулів, а просто бути до цього готовою. Співчувати, коли нічого не виходить, але не повертати відповідальність собі. А головне — не відступати.

Буквально на наступний день, увечері, після того як він у сотий раз попросив ще “п’ять хвилиночок дограти”, я не витримала і вийшла з себе.
– Знаєш що?! — сказала я йому непедагогічно, голосно і роздратовано. — Мені все це набридло. Я більше не збираюся будити тебе в школу! Тепер це твоя проблема. Проспиш — сам винен. Тепер ти будеш вставати сам і будити мене.

– А що буде, якщо я цього не зроблю? — запитав син. Діти вміють задавати правильні питання.

– Нічого особливого, — відповіла я. — Просто кожен раз, коли ти запізнишся або зовсім не прийдеш до школи, ти будеш пояснювати вчителю, що ти проспав.

– Але ж ти завжди зможеш написати мені записку?

Ось вона, ця непохитна віра дітей в могутність записки від батьків!

– М-М-м. Немає.

– А ти нагадаєш мені, що потрібно з вечора поставити будильник?

– Ні.

– Хм. Ну гаразд. Я встану. А чому я повинен будити тебе? Ти що, сама встати не можеш?

– Можу, але ж це тобі потрібно, щоб я прокинулася і відвела тебе в школу! Я, взагалі-то, можу спати до десятої ранку. Мені на роботу до дванадцяти! Так що, тепер так: ти прокидаєшся в сім, одягаєшся, вмикаєш чайник і приходиш мене будити. Я встаю, ми снідаємо і разом йдемо в школу.

– Угу, — пробурмотів мій син і пішов.

Кошмар почався вранці, коли задзвонив мій будильник. Звичайно ж, я його поставила. На 6:45. Напевно, треба встати й піти гриміти посудом на кухні, щоб син прокинувся? Ні! Адже він сам повинен мене розбудити. Відкрити двері в дитячу і включити світло в коридорі? Так ні ж! Я героїчно лежала в ліжку.

6:50. Я готова підвестися і йти готувати сніданок.

6:58. Треба вставати, до біса ці ігри, він все одно не прокинеться.

7:00. В його кімнаті співає будильник. Вимикається. Тиша.

7:04. Потрібно йти будити його! Звичайно, він буде спати! Це ж було одразу зрозуміло!

7:08. Тиша!

7:12. У люті підхоплююся, натягую джинси і футболку.

7:15. Починаю виходити з кімнати і раптом чую шебуршание в дитячій. Включається світло… Двері починає відкриватися… Я кулею мчу назад в спальню, прямо в джинсах стрибаю в ліжко, вкриваюся ковдрою, закриваю очі.

7:17. Відчуваю, як мене тикають пальцем у плече — здивовано так, неначе побачили перед собою гігантську гусеницю.

Лунає шепіт сина:

– Ма-а-ам, а ма-а-ам! Вставай!

– А? Що? — я роблю вигляд, що тільки що прокинулася. — Що, вже пора? Темно-то як… Вмикай світло.

– Ага, я вже одягнувся.

Це було дивно приємне ранок понеділка. Найкраще за останні три з половиною роки.

На наступний день я прокинулася в одинадцять, при світлі дня, я добре виспалася. Син теж мирно сопів у своєму ліжку. Ми всі проспали.
– Ой, — сказав він, відкривши очі у відповідь на моє гучне обурення, — здається, я забув поставити будильник. Ну нічого, скажу в школі, що я захворів. Напишеш записку?

– Ось ще, я буду брехати з-за тебе! — відповіла я. — Я напишу: “Шановна Ольга Петрівна! Мій син забув поставити будильник і все проспав”.

– Тоді це не має ніякого сенсу, — образився дитина. — Я взагалі не розумію, чому не можна, щоб все було, як раніше?!

Через тиждень стало зовсім погано. Раніше ми просто сварилися вранці, а тепер виникла купа нових проблем: пропущені контрольні, запізнення, нотатки у щоденнику; вічно ображений дитина, яка відчуває, що у нього нічого не виходить. Я жила з відчуттям провини і відчуттям, що придумала повну нісенітницю і зіпсувала нам життя. Але щось не давало мені покинути всю цю затію. І цим “щось” була та сама історія Юлії Гіппенрейтер про сім’ю з Кольського півострова.

А ще — спогади про самому першому ранку, коли всі чомусь вийшло само собою. Тому я не відступала. Іноді хитрила і все-таки гриміла посудом на кухні, але в цілому — дотримувалася стратегії: “Проспав — сам винен”. І через кілька днів прекрасний ранок знову сталося.

Все стало налагоджуватися. Найнеймовірніше: виявилося, що моєму синові, на відміну від мене, взагалі нескладно прокидатися по будильнику.
Мало того, він зрозумів, що можна встати на півгодини раніше, щоб встигнути перед школою пограти в приставку. І тепер не торгувався по вечорах, а спокійно йшов спати. Ще через тиждень сталося страшне.

– Ма-а-ам, встава-а-ай! — будив мене дитина, тикаючи мені в щоку рукавичкою.

– Що, вже пора? — я разлепила очі.

– Вже вісім годин, я все проспав, треба виходити.

Різко прокинувшись, я сіла на ліжку і побачила, що мій син стоїть біля ліжка повністю одягнений: в куртці, шапці, з рюкзаком на спині і сменкой в руках. Ні, це зовсім не було схоже на ту радісну картинку з книжки Гіппенрейтер! Я страшенно розсердилася.

– Слухай, — обурено сказала я, — я не можу так швидко зібратися! І треба ж поснідати? Вже пробач, доведеться йти до другого уроку. Роздягайся.

– Ні, мені не можна до другого, — суворо сказав мені син, — тоді я сам піду. Якщо вийду прямо зараз, через п’ятнадцять хвилин буду в школі.

– Сам?! — у мене очі полізли на лоб. — Як це сам?! Куди сам?!

– Ну так, я ж пам’ятаю дорогу. Загалом, давай, поки. Я спізнююся.

І він, такий, пішов. Сам. Зачинив за собою вхідні двері. Одна частина мене кричала: “Ти з глузду з’їхала?! Зупини це!”, — а інша шепотіла: “Все правильно, хай іде”. А мій син в цей час вже спускався в ліфті. “Негайно наздогнати!” — вирішила я. Я ніколи не одягалася з такою швидкістю. Пам’ятаю тільки, як в паніці схопила куртку, шарф, ключі — і кинулася його наздоганяти.

Вже на виході з двору я відчула, що в мене страшенно змерзли і промокли ноги, і з’ясувала, що я біжу по снігу в тапках. Але часу повертатися не було — на шляху дитини був перехід через дорогу.
Я побачила його спину майже відразу за першим поворотом: ось він, не поспішаючи, йде по вулиці (хотілося закричати: “Ну що ти плетеш?! Запізнишся!”), червоний мішок з сменкой тягне за собою практично по землі (“Ну весь же буде в бруді!”), я вже майже покликала його. Але мене знову зупинило смутний спогад з тієї книжки: “Якщо дитина не просить допомоги і йому нічого не загрожує, не заважайте йому”.

І тоді я зменшила швидкість і просто пішла за ним. Напевно, це було дуже дивне видовище для тих, хто попадався тоді нам назустріч: зимовий ранок, трошки здивований, надто уважний хлопчик йде по вулиці, а в деякому віддаленні за ним плететься захекана жінка у розстебнутій куртці, в капцях і з шарфом під пахвою. Коли хлопчик зупиняється, щоб помацати сніг або махнути рукою зустрічної собаці, жінка теж гальмує і пропускає перед собою якогось перехожого з таким виглядом, ніби ховається за нього.

Я проводила його до воріт школи, подивилася здалеку, що він зайшов всередину, розвернулася і пішла додому. Вже зовсім розвиднілось, все було таке біле – біле навколо, валив сніг. А я йшла в капцях, з замерзлими пальцями, з шарфом пахвою і посміхалася. Знаєте, я йшла і пишалася цими своїми пальцями, і цими своїми тапками, і цим своїм таким дорослим, таким свідомим і таким розумним сином, який все сьогодні проспав і пішов в школу зовсім один.

Джерело http://www.goodhouse.ru